"ЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК — ЦЕ ВИНАГОРОДА ЗА ДОКЛАДЕНІ ЗУСИЛЛЯ"
6 июня 2008 р.
6 червня в Україні відзначається День журналіста. З цього приводу ми вирішили поговорити з Оксаною Соколовою, Заслуженим журналістом України, одним із найяскравіших облич телеканалу ICTV (а можливо і всього українського телебачення), ведучою інформаційно-аналітичної програми «Факти тижня». Хто вона, Оксана Соколова, на програму до якої вважають за честь прийти «сильні світу цього» і перші особи держави? Тендітна, струнка жінка, з таким, знаєте, проникливим поглядом яскраво-зелених очей. Стримана в словах, жестах, емоціях людина. Журналістика, політична зокрема, — справа вельми тонка. Коли ж твою програму дивляться мільйони і на її основі формують власну думку, про процеси, що відбуваються в суспільстві, тут, і справді, треба сім разів відміряти, перш ніж щось сказати...
— Оксано, дивлячись на вас, дуже привабливу жінку, відразу хочеться спитати: чому ви обрали саме політичну журналістику, адже ця сфера завжди вважалась чоловічою?
— Знаєте, я ніколи не ділила роботу на жіночу й чоловічу. Все залежить від складу характеру людини. Є прекрасний тележурналіст Ольга Клюєва, яка їздить у гарячі точки, і робить чудові репортажі. Є чоловіки, які прекрасно пишуть і роблять сюжети про моду, наприклад, а це вже тема, здається, більш жіноча. Вибір роботи, роду занять, залежить від вдачи людини, її активності, інтересів, способу мислення.
— А які риси вашого характеру сприяли вибору саме цієї, далеко не найлегшої сфери діяльності?
— Не знаю…Очевидно, в мене не зовсім жіночий характер (посміхається). Я людина досить жорстка, системна. Ще в роки студентства однокурсники казали: «Соколова, у тебе чоловічий мозок». Політика цікавила мене завжди: працювала в різних виборчих кампаніях, поступово, набиралась досвіду, і так в цьому напрямку продовжувала рухатися. Я на цьому розуміюся, і я це роблю. Сьогодні писати культурологічні матеріали для мене більш складно.
— Якщо жінці кажуть: «У тебе чоловічий мозок», — це комплімент, чи навпаки?
— Не знаю як інші думають, можу сказати лише про себе. Певний час я сприймала це як комплімент, може, тому що завжди працювала в чоловічих колективах. Зараз прийшла до висновку, що жінка має залишатися жінкою. Мені, наприклад, інколи не вистачало жіночої мудрості, м’якості, уміння десь «виїхати» на своїй слабкості. Життя, звичайно, трохи навчило. Але все одно, комфортніше я почуваю себе в чоловічих колективах. Зараз в моїй команді три дівчини, всі інші — чоловіки.
— Оксано, чому ви вирішили стати журналістом? Наскільки я знаю, батьки вас активно готували і дуже хотіли, щоб ви обрали музичну кар’єру?
— А класний керівник хотів, щоб стала математиком — я закінчила фізико-математичну школу, готувалась поступати в технічний ВНЗ. Все вирішилось буквально в останні дні перед екзаменами. Я завжди була людиною, як то кажуть, з активною громадянською позицією, була комсоргом школи, писала статті в шкільні газети, в місцеву «Молодь Черкащини» (Оксана народилась і виросла в Черкасах. Авт). І в результаті, ось так повернуло (посміхається).
— Якби вам сказали в школі чи в університеті: «Оксано, ти вестимеш на телебаченні суперпопулярну авторську програму, для участі в якій будуть «записуватись в чергу» мало не всі перші особи держави», повірили б?
— Не знаю, ніколи над цим не замислювалась. Єдине, що можу сказати: я завжди була дуже амбітною. Амбіції рухають нами, вони дозволяють ставити великі цілі й досягати їх. Я взагалі вважаю, що половина успіху — це правильно поставлена мета, все інше — справа техніки і рівня працездатності. Амбітні цілі у мене завжди були. Після закінчення університету я за розподілом повернулась до Черкас, працювала на телебаченні. Там прекрасно працювалось, але років через три відчула: тут тісно, потрібно щось більше. Я націлилась на Київ. Тоді тільки-но з’явився телеканал «1+1». Я подивилася новини з Аллою Мазур і зрозуміла, що хочу працювати на такому каналі. В 1996 році мені запропонували посаду: Алла тоді була єдиною ведучою, і їй шукали напарницю . Але я була не готовою до цієї роботи, бо у мене була дуже маленька дитина. Приїхала в Київ пізніше, і починала «з нуля». На момент переїзду в Черкасах мені пропонували посаду керівника обласної телерадіокомпанії. Замість цього я поїхала в Київ і почала працювати репортером.
— Страшно було?
— Скоріше психологічно важко. Коли ти в житті вже багато чого досяг, я маю на увазі роботу в Черкасах, «високі» керівники і чиновники до тебе ставились з повагою, радились, а тут тебе відправляють робити сюжети про дитячі садочки і конкурси краси, відчуваєш, що рівень не той, тебе ще ніхто не знає, не довіряють серйозної справи. Десь близько року пішло на те, щоб довести, що я чогось варта.
— Ви пам’ятаєте перший знятий вами сюжет?
— Пам’ятаю. Під час навчання в університеті поїхала на практику в Кіровоград, там знаходилась одна з найстаріших телекомпаній України. Перший раз побачила мікрофон, нічого абсолютно не вміла. Керівник інформаційної служби довго не давав ніякого завдання. Я ходила за ним по п’ятах і буквально канючила: «Дайте щось зробити». Так пройшло приблизно десять днів. Нарешті у керівника увірвався терпець, він скомандував, щоб я сідала в машину, поряд розмістився оператор з камерою. Виїхали ми в поля. А я — міська дівчинка, корову побачила перший раз, коли мені було вже років 17, не кажучи про те, щоб відрізнити пшеницю від жита. Серед безмежного поля зупиняється машина, виходимо, мені кажуть: «Роби сюжет», — і через хвилину машина від’їжджає. Я розгубилася, ледь не плачу…. Врешті, після півгодинного блукання полем, ми з оператором знайшли неподалік комбайни. Виявляється, це була французька техніка, яка працювала у нас за домовленістю, щось на зразок експерименту. Тільки тоді я зрозуміла, що редактор викинув мене серед поля не просто так. Написала сюжет, який редактор, звичайно, переписав повністю. Це була моя перша робота. А взагалі та практика дала дуже багато. Справа в тім, що в нас були тільки камери і мікрофони, монтажного обладнання не було. Тобто, нічого вирізати чи додати ми не могли. Оператор знімав сюжет відразу монтажно. У нього треба було примудритися вписати кількасекундне інтерв’ю. А потім написати текст, який би чітко попадав під всі «картинки». Обладнання для озвучування теж не було. Тому авторський текст начитували наживо. Прямо під час прямого ефіру. Пройшовши таку практику, я зрозуміла, що боятися мені вже нічого, зможу впоратись з будь-якою роботою.
— Ви багато працювали і працюєте в прямому ефірі, це велика відповідальність. Як готуєтесь, налаштовуєте себе?
— Прямий ефір — це , безумовно, завжди стрес. Головне — не думати про те, скільки мільйонів пар очей тебе зараз бачить. Потрібно абстрагуватись від усього і максимально налаштуватись на те, що в даний момент ти спілкуєшся лише з об’єктивом камери. Я завжди налаштовуюсь на ритм програми, настрій, який повинна задати. Глядачу абсолютно не цікаво, як я себе почуваю, чи виспалась, який у мене настрій і так далі, він має з екрана отримати якісний продукт. Тобто ведучий повинен завжди бути в тонусі, гарно виглядати, посміхатися. Це теж своєрідний стимул, який допомагає в роботі. Багато чого просто напрацювалось роками.
— Тобто, виходити в прямий ефір, як іти на фронт: хочеш не хочеш, можеш не можеш — Батьківщина чекає?
— Це святе. Була ситуація, коли я почувалась дуже погано, підскочив тиск. Приїхала швидка, поки мені ставили крапельницю, наді мною «чарував» гример, бо через годину мав бути прямий ефір. Вона мені потім сказала: «Да—а-а! Лежачих ми ще не гримували».
— Який прямий ефір був для вас найекстремальнішим?
— Інавгурація президента. В ефірі все розраховано буквально по секунднах, відповідно прописується сценарій. Інавгурація особливо. Ми начебто прорахували все: хто із перших осіб держави коли почне говорити, а ми, відповідно, передавати в ефір. Виходимо наживо, я вітаюся, кажу, що сходами зараз підіймається президент, і через декілька секунд ми почуємо його промову. І тут режисер каже, що президент з якихось причин запізнюється, говори, що-небудь. І я сім хвилин (а це, щоб ви розуміли десь половина випуску новин) розповідала про все, що бачила: хто з ким прийшов, про погоду і т.д. Коли побачила, що під’їхала машина президента, чесно скажу, була надзвичайно щаслива (посміхається). Потім хлопці, які роблять на нашому каналі спортивні новини, мені казали: «Соколова, раптом що, не хвилюйся, візьмемо тебе спортивним коментатором».
— Оксано, зараз ви як продюсер працюєте над новою програмою «Максимум», що будується в форматі журналістського розслідування і підіймає актуальні, гострі теми. Що вас підштовхнуло до роботи над проектом?
— В тижневик («Факти тижня з Оксаною Соколовою») просто перестали «влазити» усі сюжети. Але нам дуже хотілось робити більше, як ми кажемо, «лайфових», життєвих, гострих сюжетів. Почали шукати формат, в якому б можна було це реалізувати. Знайшли його в Росіїї. На каналі НТВ, програму з такою ж назвою робить колишня команда Леоніда Парфьонова — висококласні телевізійники і журналісти. Звичайно, формат можна було просто скопіювати, як це зараз роблять майже всі. Коли ми приїхали в Москву підписувати документи, нас навіть здивовано спитали: «А чего вы просто не украли формат?». Але ми, по-перше, хотіли залишатися чесними перед самими собою, по-друге, хотіли отримати технологію виробництва цієї передачі. В результаті, «Максимум в Україні» — одна з найкращих програм українського телеефіру. Після кожного виходу в ефір нам пишуть і телефонують не тільки люди, яким ми допомогли, але й чиновники, яких ми якимось чином зачепили, зі скаргами, погрозами. Значить, програма має резонанс, і це головне. Одна із сект, про яку ми робили передачу, я так розумію, прокляла нас уже давно, але ми не зважаємо на це чи якісь інші випади, просто робимо свою роботу.
— «Факти тижня» — один із найуспішніших проектів каналу. Наскільки я знаю, «запустили» його в 2006 році, а в 2007 вже був відзначений «Телетріумфом», ви особисто також нещодавно отримали звання Заслужений журналіст України. Для вас важливі регалії, звання, нагороди, як ви до них ставитесь?
— Раніше я до цього ставилась, скажімо так, несерйозно, але потім зрозуміла, що людям це важливо. Працювала прес-секретарем Генерального прокурора України, і перше, що зробила, — організувала зйомки відомчої телепрограми. На УТ-1, де вона виходила, програма мала рейтинги вищі, ніж новини. Ми виставили її на міжнародний конкурс програм правової тематики «Золотий Георгій» і виграли в номінації «Краща щотижнева програма». Наступного дня викликає в кабінет Генпрокурор, там вишикувались всі його заступники — дуже солідні генерали — і вітали мене. Це було приємно. Перемога дуже допомогла: якщо раніше високопосадовці згоджувались на інтерв’ю чи на коментарі до програми з великим «скрипом», то після йшли на контакт набагато легше. І я зрозуміла, що для людей регалії і звання, можливо, престиж програми або ведучого важливі. Для мене головніше — якість виконаної роботи. Але що стосується «Телетріумфу», то це — принципова перемога, важлива для всієї команди, що працює над «Фактами тижня». Визнання колег показало, що ми йдемо правильним шляхом.
— Ви вмієте працювати, а відпочивати?
— Так, (посміхається) працюю без вихідних, вільного часу десь півдня понеділка. Відпочиваємо в основному зі своєю командою — виїжджаємо на природу. Людей я підбираю дуже «тщательно и трепетно», так що вони — моя друга родина. Правда, коли доводжу себе до крайнього ступеню виснаження, можу поїхати полежати десь на сонечку, от на травневі свята була в Туреччині. Але таке трапляється рідко. Робота, швидкий, насичений подіями темп — це стиль мого життя, в якому почуваю себе абсолютно комфортно.
— Що ви цінуєте в людях і що абсолютно не сприймаєте?
— Непорядність. З людиною, яка може переступити через якісь моральні принципи не буду ні спілкуватись, ні працювати. Так само як із тією, що тримає камінь за пазухою, чи нечиста на руку. За роки роботи я навчилась відчувати «хто є хто» і відразу, мабуть, на рівні біополя, через декілька секунд вже точно знаю, зможу працювати з цією людиною чи ні. Далі йдуть якісь уточнення. Як правило, я не помиляюсь.
— Ви завжди дуже елегантно одягаєтесь, прекрасно виглядаєте на екрані і в житті. У виборі одягу останнє слово залишається за вами чи стилістами?
— Стилісти-візажисти на каналі, звісно, досвідчені, але остаточний вибір роблю я: раджусь, потім сама працюю з дизайнерами, в основному це Тетяна Земськова і Олена Ворожбит. Взагалі я їх вважаю одними з найкращих у своїй справі. Останнім часом, правда, з боєм, мені вдалось відмовитись від класичних костюмів, намагаюсь ламати стереотипи. !!!
У відповідь на наше традиційне питання: що таке успіх і як його досягти, Оксана Соколова сказала, що успіх — це визнання, бо його хоче кожна людина. Інша справа, що потрібно точно і чесно по відношенню до самого себе визначити, яке саме визнання потрібно (близького кола людей, натовпу, колег-професіоналів чи сім’ї). Нам здається, що Оксана досягла визнання в усіх сферах. Можемо навіть відкрити секрет її успішності (цитуємо дослівно): «Як досягти успіху? Тільки наполегливою працею, іншого шляху не знаю. Я не дуже вірю в щасливий випадок, якщо ж він дається, то тільки як винагорода за докладені зусилля. Бог, як кажуть, не грає в кості».
Автор: Спілкувалася Оксана БОНДАРЧУК
