«ДЛЯ МЕНЕ НЕ ІСНУЄ КОМПРОМІСІВ».
27 марта 2008 р.
Наталія Розинська, ведуча соціального проекту «Ваш Вихід» на першому Національному каналі і одне з найяскравіших його облич, справляє враження людини, якій все до снаги: стільки в ній енергії, а головне, любові до своєї справи. Що ще можна сказати про Наталію Розинську? Красуня, яка у свій час носила звання «Пані Україна», «Пані Київ». Професіонал — має у своєму «арсеналі» нагороди: «Золоте перо» в номінації «Найкращий журналіст року у соціальній сфері»; срібна медаль за значний внесок в розвиток інформаційної сфери в Україні; за досягнуті здобутки та турботу про простих українців нагороджена орденом Святої Анни. Письменниця, у творчому доробку якої вже не одна книга. Інтелектуал — читає Ніцше, цікавиться філософією.
— Наталю, ким ви мріяли стати в дитинстві?
— Коли я почала уже усвідомлено сприймати себе як особистість, мені хотілося стати адвокатом. Мабуть, всі пам’ятають телесеріал «Санта-Барбара», і там був адвокат Мейсон. Він завжди такий гарний, елегантний. Закохана я в цього героя не була, але він став для мене взірцем мудрої, всезнаючої людини. Я вирішила, що адвокат — це дуже важлива людина, яка може майже все, без якої ніхто не може обійтися. Тим більше, що в мені завжди, ще з дитячого садка, жило таке почуття, що маю когось захищати, казати правду.
— Траплялись ситуації, коли за правду вам добре «влітало»?
— Пам’ятаю випадок в школі: мене призначили замість когось черговою по класу. Я була дуже зайнятою дитиною (після уроків займалася ще і в хореографічній школі), тому вільного часу в мене не було. Я почала сперечатися з вчителем, доводити, що зараз не моя черга. Отримала «два» за поведінку, але я все одно розвернулася і пішла, чергувати не стала.
— Наталю, чому ж з «адвокатів» ви «перекваліфікувались» у телеведучі?
— Справа в тім, що я дуже рано, в 11 років, залишилась без батьків. Мене виховувала бабуся, якій я дуже вдячна і яку дуже люблю. Вона, вийшовши вже на пенсію, змушена була працювати на декількох роботах, щоб ми мали що їсти. Я добре знаю, що таке тяжке життя. Я добре вчилася в школі, але разом з тим прекрасно розуміла, що вступити на юридичний з такими статками навряд чи зможу. Тому подала документи і на факультет журналістики, і на юридичний. На юридичний, звісна річ, не пройшла, а от факультет журналістики у Львівському державному університеті ім. І.Франка закінчила.
— Які випробування випали на вашу долю, загартували характер?
— Загартували. Я, фактично, взяла на себе чоловічі функції «годувальника». Бабуся була вже старенька, працювати не могла, мені доводилося заробляти гроші. Тому ми з нею домовилися: я забезпечую нашу родину грошима, вона доглядає наше нехитре «господарство», створює затишок. В такому режимі я жила багато років, працювала.
— Наталю, як складалась ваша кар’єра після закінчення університету?
— По-перше, кар’єру тележурналіста я розпочала ще під час навчання в університеті. Спочатку почала працювати журналістом, а далі редактором і ведучою програми «Вісник» у Львові. Згодом я стала власним кореспондентом каналу «Інтер» в Західній Україні, мої репортажі виходили регулярно у програмі «Подробиці». Потім робила сюжети україномовним випускам новин на «Інтері». А через деякий час мені запропонували «спробуватися» на ведучу одночасно на Першому Національному каналі й на «Інтері». Так я почала рухатись у напрямку Києва.
— Скажіть, будь ласка, чи велика різниця між роботою журналіста і ведучою?
— Справа в тім, що якщо ти не побував у «шкірі» тележурналіста, не пройшов цю школу, не зможеш бути хорошим ведучим. Маєш знати, що таке інформаційний матеріал, підводка, уміти відчувати камеру. Якщо навичок немає, то ти не ведучий, а просто «говорящая голова». Прийти отак з вулиці, не зробивши жодного сюжету, не відчувши на собі роботу тележурналіста, і стати класним ведучим неможливо. Це, до речі, стосується не тільки новин, але і передач будь-якого формату. Якщо поганий ведучий не вміє донести до глядача інформацію, страждає робота цілої команди: журналістів, режисерів, операторів.
— Як ви вважаєте жіноча привабливість у вашій роботі — це плюс чи мінус?
— Мені завжди говорили, що моя зовнішність відволікає глядачів від програми, що я занадто красива, щоб вести новини. І сьогодні теж інколи натякають, що я занадто гарна, щоб вести соціальний проект. Перед тим, як зайнятися проектом «Ваш вихід», я робила аналітичний огляд преси на Першому Національному. Сама писала тексти, з якими виходила в ефір. Тобто, була і автором, і ведучою. На початку до мене в кабінет мало не по черзі заходили колеги дивитися, що ж я там роблю, чи сама пишу тексти, чи хтось робить це за мене. Вони просто не розуміли, що можна поєднувати зовнішню привабливість і аналітичний склад розуму. Хоча насправді, якщо ми подивимось на італійське, французьке телебачення, то там працюють красиві люди. Телебачення — це аудіовізуальний засіб масової інформації: картинка поєднується зі звуком, тебе бачать і тебе чують. Ти мусиш гарно говорити і гарно виглядати. На телебаченні мають працювати красиві люди. У нас, на жаль, це не завжди розуміють. Вважається, якщо ти привабливий, то твій «удел» — розважальні програми. Раніше я боролась з таким ставленням, зараз припинила. Я вже майже десять років на телебаченні, маю високі журналістські нагороди і довела свою спроможність.
— Наталю, чому ви обрали роботу над досить складним соціальним проектом «Ваш Вихід»?
— Знаєте, мені говорили: «Наташа, чи воно тобі потрібно? Займись передачею про моду». Справа в тім, що розважальну програму я можу робити, як то кажуть, однією лівою, тому що це дуже просто. А ось створювати соціальні проекти, проводити власні розслідування складно. Потрібно бути справжнім журналістом, усвідомлювати себе громадянином, причетним до всього, що відбувається в країні. Це була б не я, коли б пішла легшим шляхом. Я точно знаю, чого хочу, в чому моє призначення, і крокую своїм шляхом. Це велике щастя, знайти себе. Я хочу бути журналістом, я хочу працювати в саме такій програмі, я знаю, як її робити.
— Як народилась ідея передачі?
— У дуже скрутний для нашої команди час, коли ми шукали вихід із становища, яке склалося. Власне, нас хотіли звільнити. Ми знайшли свій вихід і довели, що коли борешся, є шанс. Тих, хто опинився в складних умовах (матеріальних, психологічних) у нашій країні сотні тисяч, але вони борються. На прикладі їхніх історій ми можемо допомогти іншим шукати вихід і не здаватися.
— Наталю, як давно виходить ваш проект?
— Протягом двох років. За цей час ми змогли реально, хочу підкреслити це слово, допомогти героям нашої програми, а це не мало, не багато, 20 осіб. Тому, коли дивишся розважальні проекти, куди вкладаються мільйони доларів, я завжди думаю, що гроші могли б врятувати життя сотні людей. Я не кажу, що такі програми не потрібні, але їх занадто багато в нашому масмедійному просторі. Розважальна мішура, мені здається, вже дещо набридла нашому глядачеві.
— Першу програму і її героїв пам’ятаєте?
— Звичайно. Я поїхала у село Вільшина Львівської області. Там народжуються лисі діти через дуже несприятливу екологію. Тобто, у дітей, коли вони підростають, не росте волосся на голові, чорніють і випадають зуби. Люди живуть під териконами, на яких нічого не може рости. Я особисто лазила на терикон і бачила, що всередині він горить, у нас навіть камера не працювала, такі там випромінювання. Люди п’ють погану воду, що має червоний колір. Виїхати звідти не можуть, бо не мають грошей, щоб купити житло де інде. Ми змусили губернатора Львівської області провести у це село хоча б водопровід.
— Наталю, наскільки я знаю, ви ще і письменниця. Що змусило чарівну жінку писати книги?
— Я побувала на Кубі, яка вразила до глибини душі. Революції виповнилося 59 років, але кубинці вважають, що вона продовжується, боротьба для них — перманентний стан. Недарма Кубу називають островом свободи. Я ввібрала в себе енергетику цієї країни. Повернувшись в Київ, відкрила ноутбук і написала сторінку тексту. Я взагалі люблю писати новели — коротенькі, але емоційні оповідання. Через деякий час написала ще і ще, так народилася моя перша книга «Куба – forever!» і я, як письменник.
Так само, після подорожі до Сайгону, я відчула необхідність передати свої емоції від цієї країни – так з’явилася моя друга книга «В Сайгоні дощ». Це історія про своєчасність наших вчинків, про соціальну прірву між людьми. У повісті на контрасті подаються 2 образи – це маленька в’єтнамська дівчинка, яка живе в жахливих умовах і образ чоловіка, який може дозволити собі все, окрім як зупинити час.
А ось книгу «В обіймах Гангу» я написала за 5 днів. Майже не відходила від комп’ютера (у мене було ще 10 днів від відпуски і я проводила їх на базі відпочинку на Київському морі), просила лише, щоб офіціанти заносили мені в номер їжу, і писала, писала, писала…
— Усі ваші книжки, здебільшого, мають дуже сумне закінчення, власне, герої помирають. Чому так?
— Щоб зачепити читача, залишити слід в його душі, потрібне щось вражаюче. А що може бути більш вражаючим, ніж страждання? Життя, з одного боку, прекрасне і чудове, з іншого, містить багато сумних речей. Через цей сум можна швидше і яскравіше донести до читача свою думку. Людина стає чистішою через страждання і співпереживання.
— Наталю, якось в одному інтерв’ю ви сказали, що життя — це боротьба. В останній своїй книжці « В обіймах Гангу» ви стверджуєте, що є доля, фатум, і в людському житті все передречено? Як у вас поєднуються ці ніби не сумісні речі?
— «В обіймах Гангу» — це книжка, яка передусім розповідає, що в кожного є місія, свій шлях. Власне, там містяться роздуми про те, чи має особистість право вибору, чи може вона змінити свою долю. Я вважаю, що у вищої сили щодо нас є свої задуми, плани. Людина губиться, стає наркоманом, алкоголіком, закінчує своє життя самогубством, коли сходить зі шляху, призначеного долею, вищою силою. Коли ж бореться, як не було б важко, прислухається до себе, своїх почуттів, обов’язково знайде себе і гармонію в собі, виконає те, що судилося долею. Ось яку боротьбу і яку долю я маю на увазі.
— У вас філософський погляд на життя.
— Я розповідаю про те, що переживала сама. І філософію теж дуже люблю. Навіть поступила в університет ім. Шевченка на факультет філософії і півроку там провчилась. Намагалась здобути другу вищу освіту. Але пізніше змінились обставини мого життя, мусила вести новини в прямому ефірі тричі на тиждень і ходити на заняття просто не змогла фізично.
— Наталю, ви взагалі вмієте жити спокійно, відпочивати?
— Я б може і хотіла так жити, та не виходить. Мені завжди зустрічаються якісь бар’єри, які маю долати. Долю не вибирають. Скажу більше: три роки я не користуватись відпусткою, а на відпочинок почала їздити не так давно, тому що ну вже занадто були великі і психологічні, і фізичні навантаження. Але у спокої багато часу я б не витримала, це точно. Максимум два тижні, і то в кінці вже стає нудно, починаю розуміти: все, пора повертатися додому працювати. Хоча мандрувати дуже люблю — це моя пристрасть, відчуваєш себе частинкою світу.
— Наталіє, ви колись працювали над передачею «У світі єдиноборств», самі володієте якимсь бойовим мистецтвом?
— Ні, але мрію займатися тай бо — це жіночий бокс. Як тільки знайдеться у мене час, сподіваюсь з квітня цього року, відразу ж почну тренування. Робота така, що потрібно уміти дати відсіч. І взагалі, нас вчили в дитинстві: у здоровому тілі — здоровий дух. Я, до речі, гарно стріляю, ходила ще в школі у спортивний клуб. В моєму житті була дуже неприємна ситуація: через мою професійну діяльність погрожували життю бабусі. Після цього я звернулася у відповідні органи з проханням видати мені зброю.
— А ви зможете застосувати зброю проти людини?
— Не знаю…Якщо доведеться захищати життя і здоров’я своїх близьких, то я, напевно, зможу багато чого зробити. Якщо власне… Не знаю, я не думала над цим питанням.
— Бажаємо, щоб вам над цими питаннями ніколи не прийшлось замислюватись. Наталю, якби ви не стали телеведучою, журналістом, чим би ще могли займатися?
— Ви знаєте, я не люблю слова «якби». Я стала, тим, ким зараз є, значить, так мало бути. Я не можу собі уявити іншого варіанту. Це як не може бути напівкохання, напівненависті, для мене не існує компромісів.
— Розкажіть про ваші творчі плани.
— З 6 квітня хочу запустити в ефір оновлений переформатований проект передачі «Ваш вихід». Він буде ще більш соціально заглиблений, без якихось «ліричних виступів». Ми будемо детальніше говорити про проблеми людей, долучати до їх вирішення чиновників. В моїх планах написати ще декілька книжок і отримати другу вищу освіту.
— А що стосується особистого життя, заміж виходити не збираєтесь?
— Я багато разів була в країнах Західної Європи і зустрічала багато успішних жінок, яким вже за 30, проте вони незаміжні і заміж не збираються, тому що роблять кар’єру. Там зовсім інше ставлення до шлюбу. Я ще не відчуваю, що можу повністю присвятити своє життя чоловікові, сім’ї, дітям. Я все більше і більше розумію, наскільки це серйозно — мати дитину. Ти вже не належиш собі. Разом з тим, усвідомлюю, що буду дуже відповідальною мамою, бо знаю, як зле, коли мами немає. Вашому журналу хочу відкрити таємницю — у мене в планах мати, принаймні, трьох дітей, великий будинок. Для цього потрібен надійний чоловік. Пошуковий процес триває.
Одного разу Наталія, ще навчаючись в університеті, твердо заявила: пройде час, і я стану відомою на всю країну телеведучою. Їй порадили «спуститися на землю» і реально дивитися на життя. «Я і є реаліст, — в кінці розмови зізналась нам Наталія, — тільки з чітким нахилом в оптимізм». Мабуть, це і допомогло їй, львівській дівчинці, яка рано залишилася сиротою, досягти успіху.
Автор: Спілкувалася Оксана БОНДАРЧУК
