Робота для жінок

Ольга Іванова: Плекайте в собі особистість

15 ноября 2007 р.

Член Спілки журналістів України, випускниця факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тоді так називався). Стаж роботи в журналістиці 22,5 роки. Працювала в Сибіру, на Колимі, Чукотці та на Курильський островах. Більше 12 років — на Українському радіо. Автор популярних програм «Розрада», «Варіант» (ТРК «Ера»), «Сам собі».
Передача «Сам собі» звучить по 1 програмі Українського радіо щонеділі об 11.40

     — Ольго Борисівно, розкажіть, будь ласка, як ви стали журналістом?
    — З дитинства мріяла стати лікарем. Дуже хотілося якось полегшити людям страждання, зняти біль… Батько (він був журналістом) кепкував з мене: «Та ти ж ножиці хворому у череві зашиєш». Авжеж, я була неуважною — творча натура… Хоча зупинило мене аж ніяк не татове застереження. Я страшенно вперта, коли йдеться про мету. На уроках математики, фізики, хімії складала вірші, бо точні науки не дуже мене любили. Коли ж писала твори, то забувала про все на світі. В тому числі й про медицину. В університет на факультет журналістики вступила з другої спроби, бо спершу не добрала балів. Налаштувалася на довгу й затяжну боротьбу за право стати студенткою саме цього факультету. Влаштувалася на роботу, яка тоді давала переваги для вступу, — працювала в друкарні. Приймальна комісія, напевне, зрозуміла, що боротися зі мною безнадійно, й на другий рік зарахувала.
    —Чому саме радіо, а не газета чи телебачення?
    — За університетською спеціалізацією я тележурналіст і сценарист науково-популярного й документального кіно, але по закінченні вузу багато років працювала в газетах, і вже більш 12-ти років — на радіо. Радіо — це моє. Я емоційна журналістка, газета ж гасить градус моїх почуттів, а телебачення занадто відволікає «картинкою». Та й коли кінцевий продукт залежить від такої кількості людей, як знімальна й постановочна група, від тебе вже майже нічого не залишається. А знайти однодумців дуже важко.
    Мені пощастило. Над передачею «Розрада» — для тих, хто почувається самотнім і нещасливим, — працювало саме тріо однодумців. Окрім мене, ще два режисери: Олександр Завальський (він також вів зі мною випуски) і Марина Гольцева (вона забезпечувала ще й музичне оформлення). Ми доповнювали й підсилювали одне одного, і це давало наснагу, сприяло професійному зросту. До речі, Олександр працював над «Розрадою» навіть тоді, коли вже не був у штаті Українського радо — безкоштовно, а Марина робила набагато більше, ніж вимагали службові обов’язки. Це щастя — працювати в такому колективі. Тому передача звучала в ефірі так довго…
    — Ви починали свою журналістську кар’єру в газеті «Молодь України», але чомусь опинилися на Півночі…
    — Авжеж, я завжди непатріотично повторюю, що Чукотка дала мені крила. Досі листуюся з тими, хто там колись мешкав, або донині живе на вічній мерзлоті. Часто навідуюся на чукотські сайти й форуми в Інтернеті, дещо пишу для них.
    Чому я там опинилася? Напевне, це було прагнення розширити власні рамки, вийти за межі реального, сягнути того, що іншим здавалося недосяжним. Романтична журналістика, на жаль, вже виходить із моди, бо прагматика в суспільстві бере гору. Але я почувалася на білій німоті як риба у воді, як риба ж пірнала в пригоди, в душі своїх героїв, у власну душу. Це надзвичайно цікаво відкривати ЛЮДИНУ, особистість у різних обставинах. Довелося навіть трошки працювати в тундрі пастушкою (була за тих часів «модна» рубрика — «журналіст міняє професію»). Власне, з тундри «виросло» чимало моїх віршів і оповідань.
    Коли я приїхала на Чукотку — в невеличку газету невеличкого району — журналісти, які працювали в редакції, майже не їздили у відрядження. Матеріали для своїх дописів (в тому числі й нарисів!) часто визбирували телефоном. Берінговський район славився на всю Чукотку своїми затяжними хуртовинами й туманами , які могли тривати півмісяця й навіть більше. Редактори просто боялися відпускати людей у відрядження, бо це надовго. Але я досягла свого просто-таки шантажем: «Або — у відрядження, або відпустіть в іншу газету!» (туди якраз кликали). Довелося шефу пристати на менше зло — в «районці» велике навантаження на кожного співробітника, якщо один вибуває, всі надриваються…А в магаданську обласну «молодіжку» мене приманили посадою спершу спеціального кореспондента (я не вилазила з відряджень), а потім власного кореспондента по Чукотському автономному округу. Місто Анадир стало ще однією романтичною точкою на карті, де мені довелося жити стаціонарно. Кажу «стаціонарно», бо не одну ніч провела на лавках місцевого аеропорту, в яранзі, у всюдиході, на борту судна…
     Коли я писала про шахту — спускалася туди на цілу зміну, про оленярів — разом з ними ходила на чергування, в тому числі й нічні. Мені треба було все, як то кажуть, помацати руками. Ця звичка й досі залишилася…
    — В цьому, напевне, секрет успіху журналіста?
    — Авжеж, якщо це цікаво мені — буде цікаво й тим, для кого пишу. Спершу сама проживаю ситуацію, а потім мої слухачі (читачі) проживають її зі мною. Мене цікавлять складні випадки, з яких людина виходить переможцем.
     В повсякденному житті передусім приваблюють особистості, що не бояться вирізнятися з-поміж інших. Вони ставлять для свого життя високу планку, дивлячись на яку, хочеться й собі злетіти. Але я люблю всю гаму життя. Часом корисно зазирнути в душу людини, змученої негараздами, пригніченої іншими людьми, просто щоб не зачерствіти душею, залишитися людиною…
    — Яка ваша слухацька аудиторія?
    — Є різні слухачі (читачі, глядачі), тому є різні й журналісти. Одному цікаво зазирнути артистові в ліжко, другому — в душу. Я вибираю другий варіант. Інша справа, що не кожен тебе впустить в душу, хоча б тому, що там не завжди є щось гідне уваги. Люди більш схильні нав’язувати іншим свій імідж, але я можу відрізнити підробку.
     Передачу «Розрада» ми орієнтували на людей, які перебувають в кризових станах, розгубилися в житті через свої проблеми, мають низьку самооцінку. Дитяча мрія про допомогу людям збулася, хоча й без втручання медицини! Ми долучали до роботи кваліфікованих психологів.
     Але психологічна допомога й підтримка (як і допомога лікаря) буде ефективною лише тоді, коли її прагне «пацієнт», і коли він готовий для свого «одужання» щось робити. Декотрі постійні слухачі й дописувачі «Розради» виявляли неабиякий особистісний зріст — це було видно з листів. Спершу вони просто жалітися, з плином часу вже аналізували свою ситуацію і, врешті, робили висновки й звітували про досягнення. Це надзвичайно тішило нас! Але були й такі, що просто не хотіли нічого міняти у житті, прагнули тільки співчуття. Ми, звичайно ж, їм співчували, та на одному співчутті прогресу не досягнеш…
    — Тому ви вирішили «Розраду» змінити на «Сам собі»?
    — Так, це одна з головних причин. Передача розпочинається салоганом:

 Кожен свій подих, і кожен свій порух —
 Ти сам собі приятель, сам собі ворог.
 Тож ворогу не здавайся без бою —
 Стань другом собі і злети над собою.

     Нечасто до редакції надходили електронні повідомлення й листи від тих, хто завдяки власним зусиллям чогось досяг в житті й ділилився досвідом подолання негараздів та побудови успішного життя. Так уже людина влаштована, що про погане й проблемне схильна говорити більше, аніж про свої здобутки. Тому довелося взяти ініціативу на себе, відшукувати таких переможців. Певний досвід маю також і сама.
    Отож передача «Сам собі» допомагає слухачам знайти себе й власний шлях до здійснення мети. Насамперед це програма для тих, хто хоче бути успішним і плекати в собі позитивне мислення.
    — Традиційне запитання про плани на майбутнє.
    — Я б хотіла говорити про мрію, адже всі здобутки починаються навіть і не з планів, а саме з мрії. Вона присмачує наше життя, робить його неповторним, легким, радісним. Моя мрія — написати книжку про стратегію виживання в екстремальних умовах життя, організувати відповідні тренінги. Для цього є непогана база в Карпатах, де моя подруга здає помешкання для туристів. А я випробовую себе на міцність в одиночних туристичних походах горами. Власний досвід намагаюся узагальнити й пристосувати до особистісних потреб інших людей.
    Якщо знайдуться однодумці — буду рада. Електронна адреса моєї передачі <a href="mailto:samsobi@meta.ua"> samsobi@meta.ua</a>.
   — Що б ви порадили журналістам-початківцям?
    — Не намагайтеся сподобатися усім. Це неможливо. Визначте свою аудиторію, тобто тих, на кого цікаво працювати, й орієнтуйтеся саме на цих людей. Не наслідуйте інших журналістів, шукайте щось своє. Не беріться за теми, в яких «плаваєте», спершу розберіться з ними як слід. І плекайте в собі особистість. Тоді все, про що ви пишете, буде особливим.