Робота для жінок

«СТУКАЙТЕ, І ВАМ ВІДЧИНЯТЬ. ТІЛЬКИ НЕ ПОТРІБНО ЛАМАТИ ДВЕРЕЙ».

18 мая 2007 р.

З Ірмою Вітовською, популярною актрисою, знаною більшістю глядачів по ролі Лесі в серіалі «Леся + Рома», ми зустрілися прямо на знімальному майданчику. Вона виглядала вишукано із новою незвичною зачіскою. Але довідатися, чи це режисери серіалу винайшли новий поворот в історії стосунків Лесі та Роми, чи актриса зайнята в новому проекті, ми за браком часу не встигли. Що ж, будемо з нетерпінням чекати і гадати, де ж тепер побачимо нашу невгамовну улюбленицю.

— Ірмо, наскільки я знаю, ви захоплювались археологією, мріяли стати істориком. А як стали актрисою?
— У підлітковому віці я вважала, що акторство — це не серйозно, це лише хобі. Хоча багато хто, і батьки теж, казали, що треба поступати до театрального, їхати у Київ. А мені хотілося піти у бізнесову структуру або в науку, тобто займатися чимось серйозним.

— І хто ж вас переконав?
— Одного разу мені мама сказала, що у Львівській консерваторії набирають експериментальний курс. І замість того, щоб підробляти у якихось комерційних структурах, варто спробувати поступити. Я взяла документи, пішла на прослуховування, це ще було в Івано-Франківську, попросила приймальну комісію мене послухати і врешті-решт сказати, що я бездарна, щоб батьки припинили штовхати мене в це мистецтво. І що ж? Мало не найперша отримала направлення до Львівської консерваторії. Я поїхала до Львова, а всьому Івано-Франківську вже сказали, що я вчуся в консерваторії. Ось тоді зрозуміла, що додому вже не повернуся, піду працювати паркетником, ким завгодно, але маю залишитися у Львові. І таки поступила в консерваторію, а там відкрився експериментальний акторський курс, який набирали раз на чотири роки, і конкурс був страшенний. Але я поступила до Богдана Миколайовича Козака — прекрасного викладача, професора, якого ще й досі кличуть в Київ. Так і стала актрисою.

— В одному інтерв’ю ви сказали, що не збирались підкоряти столицю. І все-таки це сталось. Як вона вас зустріла?
— В принципі, доброзичливо, та все одно було важко. Мене запросили до Києва в 1998 році, ми приїхали сюди на фестиваль “Березіль”, до того встигнувши об’їздити пів-Європи. То була добра школа. Але в Києві я практично нікого не знала, мене ніхто не знав — якась дівчинка зі Львова, ну то й що? Потім, мені було важко з російською мовою, я вміла читати, все розуміла, але не могла спілкуватися за браком слів. Коли усвідомила, що це обмежує мій репертуар, вивчила російську. Власне, чим більше знаєш мов, тим краще. А далі — «пахати, пахати, пахати».

— Ірмо, багато дівчат, дивлячись на вас, мріятимуть про акторську кар’єру. Поїдуть поступати в Київ. Як ви думаєте, чого не прощає столиця?
— Якщо будуть їхати тільки за результатом — славою, публічністю — більшість повернеться ні з чим. Я, наприклад, не можу інакше. Я можу гратися в лісі перед деревами, перед білочками. Те, що ти любиш серцем,  — принесе результат, любиш результат — його можна і не досягти. Або він буде нечесно зароблений, вкрадений: в когось забрав, через когось переступив. Ще столиця, на мою думку, не прощає боягузтва. Авантюра, вміння вкидатися в безодню — в нашій професії це допомагає. Інколи навіть не треба думати. Тільки починаєш думати, все: поїзд пішов, імпровізації нема, муза втекла.

— Чи пам’ятаєте ви свою першу роль взагалі, і в Києві зокрема?
— Моя перша роль — П’ятачок. Мені було шість років, я грала у виставі в таборі. Була дуже худеньким П’ятачком, таким собі «здихлячком», але в мене був писклявий голос, я була дуже вертлява, мабуть, тому і вибрали на цю роль. В Києві працюю в Молодому театрі, мене вперше ввели на роль Марії Антонівни в спектаклі «Ревізор», а потім зіграла Русалоньку в однойменному спектаклі і отримала за неї «Київську пектораль». Я була наймолодшою номінанткою за всю історію існування цієї нагороди.

— Ви і театральна актриса, і в кіно активно знімаєтесь. Могли б надати перевагу чомусь одному?
— Ні. Професія одна, але має різний аромат, різні фарби, переливи. Раніше я віддавала перевагу театру, а тепер люблю і театр, і кіно однаково. Що для мене зараз важливо, то це партнер.

— Ірмо, ви, безумовно, улюблениця і дорослих, і дітей. Така всенародна слава жити не заважає?
— Ні-і-і, не заважає, може трохи обмежує, в певному розумінні, свободу пересування, відпочинку. В такому разі я собі надягаю блайзер, окуляри та  йду, куди мені потрібно. Іноді все одно впізнають, кажуть, що він чи вона — мої шанувальники. Дякую, та йду далі. Зовсім невихованих фанатів у мене ще не було. Хоча, можливо, щоб не розслаблятись, і такі потрібні.

— А ті артисти, які кажуть, що слава їх втомлює, заважає, що не за для слави працюють, просто кокетують?
— Лицемірство. Інша справа, що можна в славі купатися, нарцисувати і розмінюватися на це, “звездить” і почувати себе надлюдиною. «Зірковість» затягує. Мені здається, що кожна людина, в принципі, має до цього схильність. Все іде з глибокого дитинства, з виховання. Там треба шукати проблему, значить вона вже була, а зараз просто проявилася. І «заштовхати» назад «зоряну» хворобу можливо, але дуже важко. І «заштовхується» вона отам (показує вгору), а не нами. Там все бачать. Тоді людина падає, а підніметься чи ні, залежить від того, наскільки вона зрозуміла причини свого падіння.

— Ірмо, справжній актор по-вашому, це…?
— Талант, перш за все. Будь-яка школа дасть ремесло, знання певних законів, але якщо нема таланту, енергії , енергообміну з глядачем — все, тут нічого зробити неможна, якісь чакри не відкриваються. Але талант можна і загубити. Наша муза Талія як дає, так і забирає, якщо ти нічого не робиш, не ростеш, не вдосконалюєшся, нічому не вчишся. А от що стосується публічності, слави, те, власне, заради чого артист живе, то це вже випадок. Його величність випадок.

— Тобто необхідно з’явитися в потрібний час, в потрібному місці?
— Саме так. І не ти ці обставини підлаштовуєш, ти маєш зрозуміти, коли потрібно зробити відповідальний крок. Тобто взяти ці обставини в свої руки і вже не відпускати. І тут знову ж таки — «пахати, пахати, пахати», щоб можна було іти далі, далі, далі.

— Традиційне питання. Як ви потрапили до серіалу «Леся плюс Рома»?
— Мій знайомий робив переклад матеріалу і щось там собі начитував уголос. Це було ще за два роки до того, як запустився проект. Він мені сказав — цей матеріал — твоє. Пішла на проби, нічого з того не вийшло, пішла вдруге. Потім почали мінятись групи, ще щось мінялося. Декілька разів я виходила в фінал, потім щось зривалось і знов мінялось. Врешті-решт було вибрано дві пари, серед яких були і ми з Дімою (актор Дмитро Лалєнков). Потім наші начальники з каналу і канадська сторона подивились на нас і сказали — так ось же ж вони. Для мене це і був його величність випадок. А керівництву спасибі за те, що вони, можливо, відчули, ми — це саме те, що треба.

— Чесно кажучи, на місці Лесі когось іншого важко уявити. Вашу Лесю люблять усі, а ви її любите? Леся=Ірма, чи ви різні?
— Люблю. Вона вже існує без мене, у неї своє життя. Вона ніби виходить з мене, але це вже реальна людина. Моя Леся — весела, дещо відчайдушна , але мила і добра дівчина — «справжнє руде дівчисько». Я трохи інша і «справжнім рудим дівчиськом» буваю, коли відпочиваю. В принципі, я більш прагматична, більш скептична. Леся — невиправна оптимістка, вона любить життя в усіх його проявах, а Ірма трохи «важча». У деяких випадках Леся — набагато більше жінка, ніж я. В мені все-таки багато чоловічих рис.

— Чи бували у вас такі випадки, коли хотілось сказати: ну його, це акторство, буду займатись чимось іншим і, взагалі, більше ніколи не повернусь у цю професію?
— Бувало і буває, не без цього. Мені хочеться все продати, поїхати в Карпати, купить хатинку, пасти овець, дути собі в трембіту, курити люльку і нічим не займатися абсолютно. Але я знаю, що так зроблю, посиджу місяць-другий, потім завию вовком, продам овець, хату, приїду назад. Все, вже засмоктало, я по-іншому не можу. Можна, звичайно, повередувати, сказати, ой, краще б я була археологом. А мені Діма (актор Д. Лалєнков), каже: ну й що, сиділа б зараз у якомусь болоті, не знала б, на які гроші зберігати ті кісточки, бо у нашої держави завжди нема грошей ні на науку, ні на культуру. І ти б плакала, продала б хату, щоб добути гроші і то все зберегти для нащадків, вмерла б від інфаркту, і вся тобі археологія.

— Ірмо, а яку б ви хотіли ще зіграти роль?
— Відкрию таємницю. Дуже хочу зіграти негативний образ. Так, щоб глядач мене зненавидів. Не на противагу Лесі. Просто негативних героїв цікавіше грати. Вони ж не народилися такими. Цікаво відкривати те людське, що в них ще є.

— Поділіться з нашими читачками секретом успіху від Ірми Вітовської.
— Стукайте, і вам відчинять. Тільки не потрібно ламати дверей.

Джерело: Оксана БОНДАРЧУК